— Вікторе, ваш бізнес і ваше хобі пов’язане з машинами, моторами... Що було спочатку — хобі чи бізнес?

— Я ще в дитинстві зрозумів, що моє життя буде пов’язане зі світом моторів. Щоліта я проводив канікули у бабусі з дідусем у Чорнобилі, а там з технікою все було гаразд — у кожного в дворі були мотоцикли чи мопеди, а в декого навіть авто і моторні човни. І якщо вдавалося проїхатися на чомусь, це було шалене щастя. Мій батько завважив мій потяг до техніки і купив мопед «Верховина-5». Коли я побачив у нашому дворі це «диво техніки», яке могло «вижимати» близько двох кінських сил та їхати зі швидкістю 50 км на годину, я просто не міг прийти до тями.

Скільки ж мені було тоді?.. Мабуть, років з десять, бо я точно пам’ятаю, що не діставав ногами до землі і мусив рушати від лавочки чи паркана. Я возив на мопеді мішки з яблуками, травою, буряками. Це було справжнім дитячим щастям, водночас усі мої канікули проходили в роботі, за що я дотепер вдячний рідним, які виховали в мене любов до праці.

— Пам’ятаю, років 10—15 тому мрією кожного хлопця був мотоцикл, а мрією кожної дівчини — парубок на мотоциклі...

— Мрією був не просто мотоцикл, а «Ява-350» чи «Іж Планета Спорт» японського складання... Але то було надто дороге задоволення. Тому доводилося робити власні конструкторські розробки. Пригадую, як ми з хлопцями в гаражі ставили на мопеди мотори від мотоциклів «Мінськ», а потім, знявши з них «глушники», із страшенним ревищем ганяли вулицями, за що нас дуже не любили сусіди. Це були наші «перші перегони». Ми навіть плигали на мопедах і мотоциклах з трамплінів і барж у річку, причому, це можна було зробити раз на день, бо потім доводилося тиждень сушити техніку. Наші «мотошоу» викликали захват у людей, які відпочивали на міському пляжі...

Ми жили у своєму світі моторів, куди зрідка проривалися газетні чи журнальні новини про мотоциклетні події у світі. З них ми дізнавалися, що десь там є мотоцикли потужністю 40 кінських сил, і це викликало в нас якийсь священний жах. Ми мріяли змагатися з кумирами вітчизняного мотоспорту: Володимиром Кавіновим, Олександром Морозом, Анатолієм Єфімовим. Кожен з нас мріяв хоч раз побачити на власні очі Кенні Робертса та Харрі Евертса...

Минуло двадцять років відтоді, як я займався мотокросом, перш ніж я знову сів на мотоцикл

— До свого дитячо-юнацького хобі ви повернулися вже займаючись бізнесом?

— Так, моя бізнесова кар’єра почалася, коли ми з моїми колегами Віктором, Олегом і Віктором, які, власне, і запропонували мені співпрацю у компанії «Автотрейдинг», разом створили компанію «КІА Моторз Україна». Наш «корабель» почав швидко набирати хід, долаючи бурхливі хвилі автобізнесу. А зовсім недавно я подумав: ніби життя склалося, з бізнесом все гаразд, у мене є сім’я, кохана дружина Наталка, троє чудових дітей: восьмирічний Сашко, п’ятирічна Наталочка і трирічний Віктор. Останніх десять років я віддавався сім’ї і роботі...

І я почав згадувати — про що я мріяв у шістнадцять років? Я мріяв мати справжній мотоцикл «Ямаха», змагатися і перемагати. Так, рік тому у журналі «Автофотопродажа» я знайшов рекламу дитячого спортивного клубу «Мотоантік» і спочатку гадав, що моя давня мрія може стати реальністю хіба що для мого старшого сина Олександра, а потім подумав — чому б мені в моїх 36 років не спробувати ще раз? Я маю не тільки бажання, як у дитинстві, а й нарешті — реальну можливість його здійснити.

Тим більше ми можемо робити це разом з Олександром, бо для нього важливо, щоб я був не тільки батьком, а й другом, взірцем. Так у клубі «Мотоантік» я познайомився зі своїм теперішнім сімейним тренером Юрієм Михальчиком, якого в колах байкерів називають просто Юрко Американець. В Юриному клубі мене вразили дві речі — барабанна установка, на якій він дуже непогано грає, і написи на зразок «Песимістам не заходити» або «Чужих дітей не буває — всі діти наші».

Тоді я сказав йому, що граю на гітарі, у нас може вийти непоганий дует, і в мене є троє дітей. Юра запропонував мені спочатку спробувати тренуватися на його мотоциклі. За місяць тренувань він не взяв жодних грошей. Він великий життєлюб та оптиміст і багатий душею, а це, на мій погляд, головне в житті.

Так після двадцятирічної перерви завдяки йому я сів на справжній кросовий мотоцикл. Я розумів: на чужому мотоциклі, це як у чужому кріслі чи в чужій квартирі, і тому, накатавшись, купив собі для початку не новий, але в хорошому стані мотоцикл — «Хонда-125». На ньому запросто можна їздити бездоріжжям з швидкістю 120 км в усі пори року.

— А як зреагувала ваша родина на відроджене хобі?

— Коли я привіз мотоцикл додому, дружина сказала: «Ну навіщо тобі це потрібно на старості років, це ж небезпечно?» Але потім, спостерігаючи метаморфози, які відбувалися зі мною, змінила свою думку. Я почав щодня вставати о шостій ранку і їхати в поля. І я побачив, точніше — знову помітив, світ, якого ніколи не побачиш з вікна офісу. З нашого будинку (ми мешкаємо за містом) я їхав на Десну, думав, що ось моя родина спокійно спить вдома, а я сідаю на березі, дивлюся на схід сонця, на луки, на рибалок, які махають мені руками, мовляв, ти вже всю рибу розлякав, і думаю, яке прекрасне це життя.

— На такі вилазки берете дружину, дітей?

— Звичайно. Дітям дуже сподобалось, а дружині обов’язково сподобається. Найчастіше я беру із собою старшого сина, він сидить попереду і сам кермує. Вранці на березі річки я прошу його послухати тишу і розказати, що він чує, і він починає перераховувати: спів жайворонка, гул бджіл, гомін рибалок, кумкання жаб, і я йому кажу, що оце і є життя, якого не почуєш ні в метро, ні в тролейбусі, ні в салоні авта, ні в офісі. І вчу його радіти кожному дню, аби потім, у майбутньому, раптом не виявити, що життя пройшло повз тебе непоміченим...

Отже, я отримав ще одну можливість бачити цей чудовий світ навколо себе щодня, вільно тренуватися та й загалом вести здоровий спосіб життя. Влітку я тренувався щодня, зараз лише у вихідні. Після півроку тренувань я вирішив взяти участь у змаганнях, про які також давно мріяв. А для цього потрібні навички, інакше це дуже небезпечно. Просто мчати на мотоциклі дорогою може чи не кожен, мотокрос — це зовсім інше: дуже важкий, істинно чоловічий вид спорту, випробування на витривалість на бездоріжжі, з трамплінами та іншими перешкодами не для слабких.

До речі, якщо маєш кросовий мотоцикл, не треба жодних тренажерів і бігових доріжок, які, до речі, коштують не набагато дешевше і місця займають не менше. Скажімо, хороша бігова доріжка коштує близько трьох тисяч гривень, не новий робочий японський мотоцикл від $800—2500, новий — $4500—7000.

Завдяки мотоспорту ми стали кумирами для наших дітей

— Після вас до клубу прийшло ще кілька підприємців. Це ви залучили їх до мотоспорту?

— І так, і ні. Вони побачили, як я їжджу, і теж так захотіли. Зараз у нашій команді, окрім мене та Юрія, Андрій Фісенко — директор будівельної компанії «Альянс-проект», і Сергій Кобилинський — директор з продажу та маркетингу компанії «Ессо-Автотехнікс». В Андрія дорожній мотоцикл «Сузукі», на якому він їздить на роботу, та кросовий «Ямаха», у Сергія мій кросовий «Хонда-125», а я собі купив майже нового — «Ямаха-125».

Причому я придбав його в одного з лідерів чемпіонату України — Валерія Доценка. Це щасливий мотоцикл, Валерій на ньому приходив першим у перегонах чемпіонату України. Колись директор «Ямах Мотор Ко» сказав: «Ямаха» — ідеальний мотоцикл, кожний, хто на нього сяде, може стати чемпіоном світу. Сподіваюся, колись і я буду в числі перших претендентів на перемогу в чемпіонаті серед спортсменів-непрофесіоналів, яких називають у спортивних колах «туристами».

— А в яких змаганнях довелося брати участь і який поки що ваш найкращий результат?

— Навесні минулого року наша команда побувала на змаганнях для непрофесіоналів, які в Ірпені організував спортивний клуб «Ластівка». Там я здобув вісімнадцяте місце, потім на трасі в Корчуватому, де проходить чемпіонат України, я, чесно кажучи, не пам’ятаю, яким приїхав, може п’ятнадцятим, але до кінця дійшов — багатьом і цього не вдалося зробити, бо траса доволі складна, рельєфна.

Треті перегони відбулися в Смілі під Черкасами на День Незалежності, організував їх директор меблевої фабрики «ЛІВС» Ігор Савченко, у минулому також мотокросмен. Це був не просто мотокрос, а справжнє шоу в центрі міста, людей було дуже багато. Там було два етапи перегонів — Смілянські перегони і перегони в рамках чемпіонату «Ластівка». У чемпіонаті «Ластівка» я прийшов у першому заїзді десятим, у другому — п’ятим.

Це поки що мій найкращий результат. Зараз готуються перегони на кубок клубу «Ластівка», це буде закриття чемпіонату цього року, і там я хочу потрапити в першу п’ятірку в особистому заліку. Це моя програма-мінімум на цей рік. Треба набратися досвіду на різних трасах, на міжнародних змаганнях він нам знадобиться. Це, до речі, доросла мрія нашої команди — потрапити на чемпіонат світу перегонів «Ендуро».

Це змагання на витривалість, де учасники їздять по лісах і горах, на мотузках спускають мотоцикли зі скель. У них беруть учать чемпіони світу і Європи з мотокросу, фрістайлу, кільцевих перегонів: Джоел Смец, Піт Байєр, Радек Матушка, Стефан Евертс, тобто спортивна еліта світу, а разом з ним стартують «туристи». Чому б не спробувати — це пам’лять на все життя...

— Ваша дружина їздить з вами на змагання?

— Більше того — якби не моя дружина і діти, я б на перегонах і п’ятим ніколи не приїхав, бо вони за мене вболівають, кричать: «Тату, ти найкращий!» Я відчуваю, що своїй сім’ї я не байдужий — не лише як дітям батько і чоловік дружині, а і як людина, у якої є мрія, мужність, впертість, бажання досягти мети, бути лідером.

— Чи правда, що ви з друзями, відколи займаєтеся в клубі Юрія, фінансуєте цей клуб?

— Так, ми робимо це з великою радістю. Маючи таких меценатів, як ми, діти, захоплені мотоспортом, можуть тренуватися з нами на наших мотоциклах, з нашою екіпіровкою, а на змаганнях отримувати не просто диплом у нагороду, а кубок і медаль. Ми хочемо, щоб все було по-справжньому — кубки, прапори, вболівальники, подарунки. Витрачаючи на все це власні гроші, почуваєшся соціально корисним, хоч і в малому масштабі, але все ж... Колись я був юнаком і мав мрію і ось тепер можу допомогти здійснити таку мрію своїм і іншим дітям.

— Ваші діти також з вами в клубі?

— Звичайно, мої діти всі захоплені мотоциклами. Так і в моїх друзів. Діти бачать, що ми займаємося спортом, не п’ємо, не палимо і таким чином стаємо для них кумирами, беремо їх на змагання. Це краще, ніж вони шукали б пригод на вулиці. Краще витрачати гроші на хороші мрії наших дітей, таким чином оберігаючи їх від загрози зовнішнього світу — алкоголю, наркотиків. Мій син Сашко спочатку хотів бути директором автосалону «як тато», потім вирішив стати чемпіоном світу з мотокросу, передивившись чемпіонат світу, а тепер він вирішив бути банкіром.

А це не так вже й погано — буде банкіром і водночас чемпіоном світу з мотокросу — і не треба шукати собі спонсорів. У нього є мрії, а це дуже важливо для дитини, яка тільки пізнає великий світ. Бажання бути банкіром виникло у нього після того, як я подарував йому економічну гру, в яку тепер граємо всією родиною, навіть наш найменший син пересуває фішки. У тій грі ми визначаємо, у кого яка професія, сім’я, майно, страховка, авто... Це допоможе дітям не розгубитися в дорослому житті, в яке вони згодом увійдуть.

— У Сашка вже є мотоцикл?

— Ще немає, але він дуже хоче мати справжній маленький мотоцикл. У нас із ним домовленість: якщо він набере тисячу балів за хороші оцінки, я подарую йому мотоцикл. За хороші оцінки я йому додаю бали, а за погані — віднімаю. Я хочу, аби він з дитинства розумів, що за все, що ти отримуєш, ти повинен щось віддати.

— Один бізнесмен-байкер сказав мені, що машина — це банальний засіб пересування, тоді як мотоцикл — предмет культу...

— Предметом культу може бути що завгодно. Для мене мотоцикл — це те, що дає ще один ступінь свободи, самовираження. Це як хороший кінь, який дає змогу навіть летіти в повітрі. На мотоциклі можна пролетіти в повітрі сорок метрів за три секунди і за цей час встигнути помахати друзям рукою і пустити повітряний поцілунок дружині... Цей спорт, хоч і дуже екстремальний, але не небезпечніший за теніс, кінний спорт чи баскетбол. Для мене це не просто спорт, я залишаю всі свої погані емоції на трасі — там злість, агресія потрібні, щоб перебороти себе, а вдома і на роботі їх не повинно бути взагалі.

— А якщо хтось із ваших колег-бізнесменів захоче приєднатися до вас, як це зробити?

— Я і мої друзі будемо раді, якщо своїм прикладом переконаємо і надихнемо когось із колег. Життя взагалі чудова річ, воно не має закінчуватися на роботі. Ось зараз надворі золота осінь, це треба не тільки розуміти, а й бачити. Тому запрошую всіх охочих до нашого клубу (тел. (044) 430-32-49) і на тренувальну трасу праворуч від Московського мосту.